Сьогодні, сину, мене хоронили
разом із тим, що ти його убив.
Твій сад не прийметься.І вишенька зчорніла,
яку торік з тобою я садив.

Навіщо жити? Вкрилося ганьбою
й прокльонами твоє ім'я.
Я так гордився, сину мій тобою,
а нині вслід: це ж батько упиря...

Ти зводив дім. Я мріяв про онука,
(той постріл всім життя переверне).
Душа поранена - страшна, пекельна мука,
ти в нього цілився. А вбив - мене.

Казали, він мав карі очі,
казали, що Шевченка так любив.
А, знаєш, він прийшов тієї ночі,
щоб запитать, за що ти його вбив...

Сьогодні того хлопця поховали,
він був Вкраїни справжній син.
Його мільйони, чуєш, проводжали.
Я ж в путь останню йшов один.

"Рік тому українці на колінах благали "беркутят" опустити зброю, стати по одну сторону барикад з народом. Якби силовики це тоді зробили, то може й подальші події не були б такими трагічними. Цей вірш був написаний минулоріч."
Оксана Максимишин-Корабель