Восьмидесятка... Дев'яносто п'ята...
Армієць... Кіборг... Знов восьмидесятка...
Оця три тижні вже шукає брата.
В тієї син, а та шукає батька.
І думають, хто що б там не казав би,
Що того фронту - як одненька вулиця,
Що варто просто вийти із казарми -
І знаєш, що коли і з ким відбулося.
А у мене питати щось даремно.
Сиджу, дивлюся в далечінь безкраю.
І всі мої - десь там, де ті дерева
І ті розриви - от і все, що знаю.
І я пишу, що потерпіть ще трішки,
Що фронт - це кілометри й кілометри,
Що обстрілами поваляло вишки -
Що і живі тепер мовчать, як мертві.
Що перемога з кожним днем все ближча,
Що пам'ятаю, що усіх спитаю,
Що той Фейсбук сама ловлю з горища,
Куди ні-ні, а щось та й прилітає.
Ну все, відбій. В очах давно не мокро.
Не вистачало плакати ночами.
Вона втирає сльози й сушить моркву,
Щоб ми, живі, обідали борщами.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
