Колись...колись я не змогла врятувати дорогу мені людину. Якби-якби. Та це твердження не працює у реальному житті. Пройшло зовсім небагато часу, і знову...втрата. Смерть підкрадається так тихо і так неочікувано, і...кидає свої камені болю у саме серце, вбаваючи твою душу.
Здавалося б, а може доля таки схаменеться і, забравши у тебе найдорожче, стане благосклонною?! І не надійся. Як до кінця, так до кінця! А може, вона, випробовує тебе на міцність, вказуючи на твою нікчемність. Годі тобі, скільки ще разів тобі показати, що даремно тобі боротись зі мною, маленька людино?
Мало тобі. А ти все далі і далі встаєш і борешся, піднімаєшся з колін і знову, повним болю, поглядом тягнешся у небо... Вже вкотре, - благаючи надії...
Благай, проси, надійся. А фатум знову за своє: що таке ти любиш, що тобі так дороге?!
А ти живеш собі, наївно вірячи, що час лікує рани. Як добре, що не одна, є опора. Разом, це вже ти - не один.
І тут, наступний камінь: зрада. Ступити крок - не можеш, у грудях - мільйон пекельних язиків. Єдина думка: потрібен кисень, бодай ковток повітря, а то...болить...Болить!!!
Проходить час...Ти думаєш: забулося, простила. Ніхто не є святим. І, живеш ти наче як усі: прості земні турботи, робота, дім, робота, буденні сірі дні...
Нікому діла - що у тебе на душі. Мовчиш, смієшся, плачеш. Виконуєш старанно повсякденну роль...
Та тільки у глибокі ночі серце кров'ю плаче.
Тихенько, щоб, бува, хто не побачив.
А вранці, з дня на день, усе як завжди:
за сьомим кованим замком сховалась без душі душа.