Коли своїх не покидають. В окупованому Луганську діє греко-католицька церква

У це важко повірити, але в окупованому Луганську нині діє греко-католицька церква. Настоятель тамтешньої парафії отець Михайло Ющишин – родом з Франківська. Коли почалася війна, він перевіз дружину і двох дочок сюди, а сам повернувся, аби й далі відкривати двері храму для вірян… хоч і лишилося їх там дуже небагато.

Не просто було завжди

Дружина отця Михайла пані Оксана розказує, що в Луганськ вони обоє поїхали одразу після закінчення вишів, ще 16 років тому. Тоді, як і зараз, в місті була одна-єдина релігійна громада УГКЦ, в області – ще дві, третя відкрилася пізніше.

«До нас завжди ставилися насторожено, – пригадує вона. – Завжди відчували оту антиукраїнську лінію місцевої влади. УГКЦ ніколи не забороняли, бо за законом не могли, але от не хотіли виділяти ділянку під церкву. У 2012 році навіть приїжджав Блаженніший Святослав, зустрічався з мером, з заступником голови ОДА, всі обіцяли, а потім знову… не можемо, немає».

Врешті купили одноповерховий будиночок у приватному секторі, зняли верх, добудували купол, а ще вівтар, то і була їхня церква. Поряд звели двоповерховий будинок, він правив за резиденцію.

«Зреш­тою, це непогано виглядало, – каже жінка. – І люди були задоволені. Чоловік завжди казав, якби була підтримка від церкви, від держави, якби там справді будувався український світ, то все воно виглядало б інакше. А так – усе робили на ентузіазмі патріо­тичних людей».

Серед прихожан в основному була свідома інтелігенція, чимало вихідців з Західної України, але були навіть росіяни за походженням.

«Я просто часом дивувалася, звідки у них за Україну так боліла душа», – додає пані Оксана.

На тих людях усе й трималося – організовували різні заходи, поїздки в західні місця і т. д. Це був такий острівець українства, якому, на жаль, не дали перерости у щось більше.

Отець Михайло вернувся в Луганськ – до своєї церкви. По-іншому просто не міг

Коли почалась окупація, сім’я священика до останнього не вірила, що їм доведеться тікати. Думали, будуть потрібні там, як був потрібен Михайлівський собор в часи Майдану. Може, і поранених доведеться лікувати, бо серед місцевих антиукраїнські настрої були на піку. А ще збирали допомогу для наших солдат.

Поїхали влітку 2014-го.

«Тоді вже метрів за 200 від нашого будинку розклалося ціле містечко – зенітки, інше військове обладнання, – пригадує пані Оксана. – І ми зрозуміли, що вже нічого не буде, що всі стратегічні об’єкти зайняли бойовики, розмістилися у спальних районах, школах, садках…».

А навколо – тиша

Як і більшість переселенців, вони їхали з думкою, що це тимчасова окупація, взяли донькам путівки в санаторій у Трускавці, а самі подалися до Львова. Там стала шукати роботу. У Луганську пані Оксана викладала в університеті Шевченка, а ще працювала в управлінні культури ОДА. Тож у Львові пішла шукати роботу викладача.

«Один з ректорів каже – а чому б вам не вернутися до Франківська? Ми так і зробили, – розповідає Оксана Ющишин. – Орендували квартиру. Це диво, але мені вдалося по переводу влаштуватися в ОДА, на ту ж посаду, а ще минулий навчальний рік працювала в медуніверситеті сумісником».

А отець Михайло вернувся в Луганськ – до своєї церкви. По-іншому просто не міг. Хоча більшість парафіян давно виїхала з міста, там усе ж лишилися люди, які його потребували.

«Вони дуже чекали, що наші прийдуть, що Україна не така, вона їх не залишить, але держава нічого не зробила, вона їх просто кинула, – говорить пані Оксана. – Отець Михайло казав – то виходить, що й церква кидає. Якщо я не поїду, то цього не зробить ніхто».

По-перше, інших священиків туди прос­то б не пустили, а в нього хоч прописка луганська. По-друге, має там повагу, яка служить певним захистом.

«Знаєте, навіть байдужі чи проросійські люди поважали Любомира Гузара, – пояснює жінка. – Вони знали, що це мудра людина. Подібний авторитет мала і наша церква. Отець Михайло очолював «Просвіту» в одному із мікрорайонів, часто виступав з різними доповідями, його запрошували на радіо і телебачення, наскільки це дозволяла влада, були хороші стосунки з іншими конфесіями. Тож вирішив, що має їхати».

Крім того, не міг кинути напризволяще і саму церкву, хай вона і невелика, але вимрія­на, зведена з нуля.

«Є й інший бік ситуації, чим йому тут займатися? – сумно посміхається дружина священика. – Місцева церковна влада просто закриває на нас очі. Сюди приїхали три сім’ї священиків, жодній не помогли не те що роботою, навіть житлом».

Що зараз навколо цієї церкви? Пані Оксана каже – тиша. Ніхто не бачить від неї реальної загрози, 90 % парафіян виїхало. Залишилося з десяток людей старшого віку. Самопроголошена влада тримає все під контролем, навідуються, спілкуються зі священиком, нагадують, що треба пройти перереєстрацію. На нині позиція церкви – не перереєстровуватися.

Сім’я священика до останнього не вірила, що доведеться тікати

Ненависть росла роками

Чому окупація стала можливою, чому місцеві люди тоді підтримали сепаратизм і бойовиків – це питання не однієї наукової праці. Але що там вдалося проростити ненависть до України – це факт.

«Вже тоді, на початках окупації, мене це вразило, – розказує Оксана Ющишин. – У нас поруч із домом були гуртожитки, почали виселяти студентів, бо туди мали заїхати чеченці-кадировці. Я помагала одній дівчинці, яка родом з Тернопільщини, збирати речі. Коменданти, охоронці настільки чекали – «наші прийдуть!» – що в мене відбирало мову. Як можна – люди, яких ти ніколи не бачив, не знаєш, якої вони віри, які прийшли зі зброєю в руках?! А ти їх чекаєш…».

Каже, коли ще не було війни, над проросійськими настоями ніхто якось не задумувався, кожен займався своїми справами – діти, робота і т. д. А все це потихеньку реалізовувалося багато років. Свого часу, пригадує вона, по роботі досліджувала газету обласної ради за часи Незалежності, і в публікаціях дуже добре проглядалася червона нитка, як штучно вирощувала ненависть до всього українського. Для чого? Тепер уже зрозуміло.

«Влада дуже активно співпрацювала з Ростовською областю, возили туди учнів, вчителів, було створено дуже багато проросійських організацій, саме таких правих і агресивних, в них були сучасні офіси з комп’ютерами, в обласній бібліотеці їм належало ціле крило, де проводили різні вечори і підживлювали цю російську лінію».

Нині ж Луганськ, каже пані Оксана, депресивна зона. Але на вулицях вже побільшало людей, працюють школи, садки, виші. Діти з області, навіть з підконтрольних Україні територій, доїжджають туди на навчання.

«Завжди є відсоток ідейних людей, які або приймають, або не приймають, і завжди є ті, які пристосовуються – «не стріляють, то можна жити», – зітхає вона. – І хоч я не аналітик і не пророк, але думаю, що така ситуа­ція там на довгі роки».